100 років Акту Соборності України

 

Ідея Соборності, єдності завжди була визначальною, генеральною ідеєю для українського народу ще з часів його утворення. Так склалася наша  історія, що цю єдність доводилося захищати й відновлювати  протягом більш як тисячолітнього періоду.

Переломним у цьому відношенні став 1917 рік, коли було повалено царизм і українці, незважаючи на спротив російських політичних кіл, поряд з іншими народами почали відроджувати власну державність. Йдучи від ідеї автономії до ідеї незалежності, від І до ІІІ Універсалів, Українська Центральна Рада створила на теренах Наддніпрянщини Українську Народну Республіку, яка вже наступного (1918-го) року IV Універсалом Центральної Ради і на мирних переговорах у Бресті з країнами Четвертого блоку чітко заявила про соборницьку перспективу своєї державної політики. Українська Держава гетьмана П. Скоропадського, що прийшла на зміну УНР, у кінці квітня 1918 р. оголосила соборність історично-етнографічних земель офіційним курсом своєї політики державотворення. Концепція Гетьмана П. Скоропадського щодо Соборності України мала на меті об’єднання в єдиній Українській Державі Бесарабії, Придністров’я, Берестейщини, Гомельщини, Стародубщини, Курщини, Білгородщини, Рильщини, Донщини, Кубані, Криму, Холмщини, Карпатської України, Буковини, Підляшшя, Східної Галичини.

Наростав та зміцнювався національно-визвольний рух і на західноукраїнських землях. Революція 1918 р. в Австро-Угорщині створила для українців Наддністров’я шанс на здобуття права власного самовизначення, який посилював факт творення державності на Наддніпрянській Україні. Це створило перші передумови для об’єднання української нації в єдиній Українській Соборній Незалежній Державі.

13 листопада 1918 р. була створена нова держава – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), а 14 листопада – майже одночасно – Директорія УНР. Незважаючи на складне становище обох нових національних державних утворень, їхнє керівництво продовжувало справу об’єднання України. Більшу активність у цій історичній справі виявляли політики Західної України. Слід було виробити правові засади об’єднання. З цією метою Державний Секретаріат ЗУНР розробив проект попереднього договору і направив до Директорії делегацію.

Після того, як Директорії вдалося взяти владу в більшості регіонів Східної України, відбулися переговори з її керівництвом. Вони виявилися достатньо успішними. 1 грудня 1918 р. повноважні представники Державного Секретаріату ЗУНР і члени Директорії УНР підписали у Фастові Передвступний договір про майбутнє об’єднання двох республік. Перша стаття цього документа містила заяву ЗУНР про «непохитний намір злитися в найкоротший час в одну велику державу з Українською Народною Республікою». Інші статті розкривали засади цієї злуки. Західноукраїнські землі «з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними ріжницями окремішности життя на своїй території» отримували територіальну автономію у складі майбутньої неподільної України. У 2001 р. на вокзалі міста Фастова установлено залізничний вагон, в якому 1 грудня 1918 р. було підписано цей попередній договір. У вагоні влаштовано своєрідний «музей на колесах».

22 січня 1919 р. о 12 годині у Києві на Софіївському майдані у святковій обстановці (день був оголошений неробочим) відбулася урочиста церемонія Злуки. Про перебіг тих подій у Києві залишили свої свідчення очевидці, на яких посилається у своїй книзі «На схилку віку» Левко Лукасевич: «Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини. По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати. Об одинадцятій ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоб звідти краще побачити дійство. Незабаром поперед війська стали нові шеренги з учнів, котрі в супроводі вчителів прийшли з національними прапорами і плакатами. З численних делегацій, що прибули на урочистості, першими з’явилися службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано: «Слава українським Героям!». Опісля надійшли делегації від міністерств та інших установ, були хресні ходи з усіх київських церков. Духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу. Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельський зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. Населення Києва за переписом 1919 р. складало 544 тис. осіб, з них українцями себе назвали 128 тис. У присутності 40 тисяч людей (якщо вважати, що прийшли лише українці, то це був кожен третій з них. Населення Києва на 1 січня 2019 р. досягло 3 млн осіб), Л. Цегельський зачитав Ухвалу УНРади від 3 січня, а священик П. Корсунський оголосив Універсал Директорії: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з’єднати всі змагання своїх синів для утворення нероздільної української держави на добро і щастя робочого люду». Історична справедливість перемогла. Більшість українських земель (крім Буковини і Закарпаття) возз’єдналися у єдиній державі. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками. Виступив з промовою голова Директорії Володимир Винниченко, а професор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності.

Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, не експансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР «не має й думки забрати під свою владу чужі землі».

Однак об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку обставин не було тоді доведено до логічного завершення. Дві національні українські формації складали, швидше, конфедеративне державне об’єднання. Злука ЗУНР і УНР мала, скоріше, декларативний, символічний, ніж державно-правовий характер, і до справжнього об’єднання справа не дійшла. Сторони, що об’єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. До того ж надто полярним виявилося політико-ментальне середовище в цих регіонах. Відносини між урядами УНР і ЗУНР ускладнювала й міжпартійна боротьба. Серйозні розбіжності були викликані й різними зовнішньо-політичними пріоритетами.

Мрію не вдалося повністю втілити в життя, проте вона залишилася. Як мета, як урок, як спадок. Ідея єдності й сьогодні не тільки не втратила своєї актуальності, а набула ще більшої гостроти.

Доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін факультету №6 ХНУВС, заслужений працівник освіти України.

Володимир Греченко